Загальна і спеціальна позовна давність: у яких випадках строк не 3 роки

Загальне правило і його межі

Загальна позовна давність становить три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України) і застосовується до переважної більшості вимог: повернення позики, оплата за договором, відшкодування шкоди тощо. Але стаття 258 ЦК України прямо передбачає, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність — скорочена або, навпаки, більш тривала порівняно із загальною.

Коли строк коротший — один рік

Річний строк позовної давності застосовується, зокрема, до вимог:

1. про стягнення неустойки — штрафу чи пені (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України);
2. про спростування недостовірної інформації, поширеної в засобах масової інформації;
3. про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця в разі порушення переважного права купівлі частки у спільній частковій власності (ст. 362 ЦК України);
4. у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України);
5. про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України);
6. у зв'язку з перевезенням вантажу чи пошти (ст. 925 ЦК України);
7. про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК України).

Коли строк довший — п'ять і чотири роки

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману (ч. 3 ст. 258 ЦК України).

Окремо, з 2019 року (Закон України № 263-IX від 31.10.2019 — так званий закон про незаконне збагачення), діє чотирирічна позовна давність за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (ч. 5 ст. 258 ЦК України).

Важливий нюанс, який досі зустрічається в застарілих консультаціях: раніше в ЦК України була й окрема десятирічна позовна давність для наслідків нікчемного правочину (колишня частина четверта статті 258). Її виключено ще в 2011 році Законом № 4176-VI від 20.12.2011 — сьогодні такої норми не існує, і до подібних вимог застосовується загальний трирічний строк, якщо інше прямо не передбачено законом.

Найпрактичніший випадок для кредитора: позовна давність на пеню

Для практики стягнення заборгованості найважливіший саме річний строк за вимогами про неустойку. Велика Палата Верховного Суду послідовно підтверджує: до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік, і це стосується пені незалежно від того, за який період вона нарахована.

Але тут є нюанс, який часто спричиняє помилки в розрахунку суми позову. Пеня — це не одна вимога, а по суті окрема вимога за кожен день (або місяць) прострочення: право на стягнення відповідної частини пені виникає щодня на конкретну суму, і позовна давність за кожною такою частиною рахується окремо. Верховний Суд підтвердив цей підхід і в одному з найсвіжіших роз'яснень (квітень 2026 року): "правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені".

Практичний наслідок: якщо боржник не платить рік чи два, кредитор не може стягнути пеню за весь цей період одним позовом — стягненню підлягає лише пеня, нарахована за останні 12 місяців перед зверненням до суду. Решта — за вже спливлою позовною давністю, і суд відмовить у цій частині, якщо боржник заявить про застосування позовної давності.

Господарські відносини: раніше діяло додаткове обмеження — сьогодні вже ні

До 28 серпня 2025 року у відносинах між юридичними особами діяло додаткове обмеження за Господарським кодексом України: нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, припинялося через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

З 28 серпня 2025 року Господарський кодекс України повністю втратив чинність (Закон України № 4196-IX від 09.01.2025), і разом з ним зникло й це обмеження: для договорів, укладених після цієї дати, автоматичної шестимісячної межі нарахування пені більше не існує, якщо сторони прямо не передбачать її самі в тексті договору. Судова практика 2026 року підтверджує перехідний характер зміни: до зобов'язань, що виникли до 28.08.2025, суди й далі застосовують колишню норму статті 232 ГК України — це наслідок принципу неприпустимості зворотної дії закону в часі (ст. 5 ЦК України), — а до договорів, укладених пізніше, вона вже не застосовується.

Практичний висновок: якщо укладаєте новий господарський договір і хочете обмежити період, за який контрагент може нарахувати вам пеню (або, навпаки, зняти таке обмеження для себе як кредитора), цю умову тепер потрібно прямо прописувати в договорі самостійно — покладатися на "автоматичну" законодавчу межу вже не можна. Єдине, що залишається незмінним і не залежить від того, є боржник юридичною чи фізичною особою, — річна позовна давність на неустойку, описана вище.

Виняток із винятку: подвійна плата за оренду — це не неустойка

Верховний Суд звертає увагу й на протилежну ситуацію. Якщо орендар не повернув майно після закінчення договору найму, частина друга статті 785 ЦК України передбачає для орендодавця подвійну плату за користування річчю за весь час прострочення повернення. Здавалося б, це також неустойка — але Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 20.09.2019 у справі № 909/62/18 визначив, що ця подвійна плата є самостійним заходом майнової відповідальності, а не неустойкою в розумінні статті 258 ЦК України. Тому до неї застосовується загальна трирічна, а не спеціальна річна позовна давність.

Строк можна подовжити, але не скоротити

Стаття 259 ЦК України дозволяє сторонам письмово домовитися про збільшення позовної давності, встановленої законом. А от зменшити її договором не можна — будь-яке умовне "скорочення" строку на звернення до суду в договорі юридичної сили мати не буде.

Що це означає на практиці

Перед тим як рахувати, скільки часу залишилося на позов, варто спершу визначити, до якої саме вимоги належить ваша справа: до основного боргу застосовується загальний трирічний строк, а до пені чи штрафу — річний, який до того ж рахується окремо за кожен період нарахування. Помилка в цій класифікації — одна з найчастіших причин, чому суд відмовляє у стягненні "зайвої" частини пені навіть за цілком обґрунтованим боргом.